— Я настоював би на озері Ґледіс.
Челенджер співчутливо глянув на мене і глузливо похитав своєю великою головою.
— Молодь — завжди молодь, — сказав він. — Нехай зветься озеро Ґледіс.
Я казав уже, а, може, й не казав — останні дні пам'ять щось зраджує мене, — що аж розжеврівся з гордощів, коли троє таких людей, як мої супутники, подякували мені, як не за спасіння експедиції, так, принаймні, за те, що я позбавив їх зайвого клопоту. Бувши наймолодший член нашої громади і щодо віку, і щодо досвічености, і щодо знання, витривалости, одне слово, до всього, що робить з юнака чоловіка, я спершу лишався ніби в тіні. Тепер я взяв реванша й розпалювався радістю на саму думку про це. Леле! як часто слава передує падінню. Самозадоволення, викликавши самовпевненість, тої ж таки ночі спричинилося до найжахливіших у моєму житті подій. Ще й нині, коли я згадую про них, волосся стає мені дибом.
Перебіг подій був приблизно такий. Те, що я бачив з дерева, вкрай розворушило мене, і я ніяк не міг заснути. Самерлі вартував, сидячи коло вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра козляча борідка кумедно трусилася кожен раз, як він скидував угору свою голову. Лорд Джон, загорнувшися в південно-американське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челенджера порушувало лісову тишу. Місяць у повні ясно світив на небі. У повітрі віяла нічна прохолода. Чудова ніч для прогулянки! І раптом майнула
