подекуди крізь мережу вітів полискувало наді мною зоряне небо. Коли очі призвичаються до мороку, починаєш відрізняти різні ступені темряви. Стовбури дерев дається ще бачити, зате просвітки між них — чорні як вугілля й нагадують одтулини печер, і я раз-у-раз тремтів, проходячи повз них. Мені спали на думку розпачливі крики закатованого ігуанодона — жахливі крики, що минулої ночі розбудили нас. Я згадав, освітлену смолоскипом лорда Джона, роззявлену, бородавчасту, закривавлену пащу. Тепер саме я був на місцях, де воно полює. Щохвилини жахливе невідоме страховисько могло вихватитись з тіні й кинутись на мене. Я спинився, видобув з кешені патрон і хотів зарядити рушницю. Коли я збирався відхилити рулю, серце мені обірвалося — я взяв з собою не ґвинтівку, а мисливську рушницю.
Бажання повернути знову поняло мене. Я, безперечно, мав підставу зректися свого плана, і кожен на моєму місці зробив би так само. Але знову таки дурняче самолюбство взяло гору. Я не мусив був, я не міг вернутися. Зрештою, проти тих страхів, що мали спіткати мене, мисливська рушниця зробить не більше як і ґвинтівка. Якби я повернувся до табору перемінити зброю, мій прихід і відхід не може лишитись непомічений. Довелося б одкривати свої наміри, і тоді я не буду вже самотній. По недовгому ваганні я прикликав усю свою мужність і з непожитовною рушницею під пахвою потяг далі.
Моторошно мені було в мороці лісу, а ще гірше почував я себе, потрапавши на облиту місячним сяйвом галявину ігуанодонів. Заховавшись за кущами, я боязко глянув на неї. Жодної з велетенських тварин там не було. Може, трагічний кінець одного з них примусив решту податись шукати іншого пасовища. В туманнім, сріблястім світлі ночі я не бачив на галяві
