живого духу. Добравши сміливости, я прожогом перебіг прогалину і опинився на березі ручайця — нашого постійного проводаря. Це був веселий товариш, що, хлюпаючи та дзюркотячи, котив свій струмок поруч мене, немов люба річечка в Західньому графстві, де я дитиною ловив струги. Ідучи за водою, я мусив був дістатись до озера, а простуючи проти води — повернувся б до нашого табору. Часто-густо він зникав з моїх очей, ховаючись під вітроломом та хмизом, але ввесь час я чув його привітне лепетіння й тихий плескіт.
В міру того, як рівнина знижалась до озера, ліс рідшав, і кущі заступили дерева. Я швидко посувався наперед і, не видимий сам, бачив усе. Коли я проходив повз болото птеродактилів, одне з цих здоровезних створінь, сухо ляскаючи своїми шкурятяними крилами, знялося з місця десь зовсім близько мене й полинуло в повітря. Воно пролетіло якраз між місяцем і мною, і його перетинкові крила, просвітлювані місячними парусами, на тлі ясного тропічного неба здавалися летючим кістяком. Я причаївся за кущами, з досвіду знавши, що на один єдиний крик цієї тварини до мене позлітаються сотні її огидних компаньйонів. Лише тоді, як птеродактиль сів на своє місця, наважився я рушати в дальшу путь.
Ніч була надзвичайно тиха, але щодалі — то виразніш я чув якийсь низький безперервний звук, що гуркотів десь просто переді мною. Здавалося, кипіло в казані, або шкварчало на великій сковороді. Незабаром я підійшов і до причини шуму. Посередині невеличкої полянки було озеро, або вірніше ставок чорної, смолоподібної речовини. Поверхня її бралася бульбашками, що набрякали і, прориваючись, обертались на газ. Від ставка пашіло жаром, а ґрунт навколо був та-
