Рокстон. Без них я був мов дитина в темній кімнаті — безпорадний і безсилий. Я не знав, куди йти і з чого почати.
Отямившися трохи, я спробував з'ясувати собі, яке лихо могло так несподівано трапитися з моїми товаришами. Цілковите безладдя в таборі свідчило за те, що вони зазнали нападу, і постріл, безперечно, позначав перший момент атаки. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося протягом одної секунди. Рушниці лежали на землі, і в одній з них — лорда Джона — бракувало набою. Ковдри Челенджера та Самерлі лежали коло вогню. Значить, їх застали, коли вони спали. Ящики зі зброєю та їстивним валялися скрізь усуміш з нашими фотографічними апаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. З другого боку зникла вся провізія, яку ми витягли з ящиків, а її, я пригадував, було не мало. Значить, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.
А коли це — тварини, або якась одна самотня тварина, що ж тоді сталося з моїми товаришами? Лютий звір, напевно, розшарпав їх, але тоді я знайшов би їхні останки. Правда, тут була калюжа крови, яка ніби вказувала на кровопролиття. Чудовисько, що гнало мене вночі, вільно могло віднести свою жертву так само, як кіт відносить мишу. В такім разі решта побігла б вдогін. Тоді вони взяли б із собою рушниці. Щобільше працював мій запаморочений, втомлений мозок, то менше я розумів. Я обшукав поблизу ліс, і не знайшов жодного сліду, що міг би дати мені хоч яке пояснення. Один раз я навіть заблукав, і лише щасливий випадок поміг мені знову добутись до табору.
Зненацька мені спала в голову думка, що трохи заспокоїла мене. Адже я був не зовсім сам. Долі, коло
