стрий лункий звук пострілу з рушниці. Я спинився й став прислухатися — нічого. На хвилину в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зараз же я знайшов і простіше та природніше пояснення. Був уже білий день. Мою відсутність, безперечно, помічено. Вони вирішили, що я заблукав у лісі й стрельнули, щоб указати мені, де форт. Правда, ми умовилися не стріляти без доконечної потреби, та, гадаючи, що я в небезепеці, вони не стали б вагатися. Отже треба було поспішати, щоб заспокоїти їх.
Я був стомлений та виснажений і не міг іти так хутко, як хотів би. Нарешті — ось і добре знані місця. Ліворуч — болото птеродактилів; просто переді мною галявина ігуанодонів. Тепер між мною й Фортом Челенджера лежала остання стяга лісу. Ніхто не вітає мене. Ця тиша стискує мені серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Загорожа стоїть у такому стані, як я залишив її, відходячи, але ворота відчинені. Я кидаюся в середину. В очі мені, в холодному вранішньому світлі, впадає жахливе видовисько. Всі наші речі безладно валяються на землі, і моїх товаришів нема, а край попелу від згаслого багаття, трава зафарблена червоним: то — огидна калюжа крови.
Несподіванка була завелика, і на деякий час я нічого не міг уторопати. Невиразно, немов уві сні, пригадую, як я бігав круг табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався в мовчазній сутіні лісу. Жахлива думка, що я ніколи вже не побачу їх, що, не мавши змоги спуститись з плята, я назавжди лишуся сам у цій навісній країні й житиму серед цих потвор, призводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої компаньйони — самовпевнений Челенджер, насмішкуватий, холодний
