протиснутись величезні хижаки, правили їм за житло. Їхній же мозок розвився настільки, що, влаштовуючи на шляхах, по яких завжди ходили тварини, такі пастки, вони нищили ворога, не зважаючи на його міць та енергію. Людина перемагає завжди.
Видобутись з ями для людини, що вміє лазити, було нетрудно, але я довго вагався, боячись знову спіткати страшне створіння, що тільки-но за малим не занапастило мене. Хіба ж не могло воно пантрувати мене, сховавшися десь за кущем. Я насмілився тільки тоді, як згадав розмови Челенджера та Самерлі з приводу властивостей великих рептилій. Обидва вони казали в-одне, що в їхніх черепних порожниках майже нема місця для мозку, що вони зовсім дурні і що через це саме вони й зникли з обличчя землі, не зумівши принатуритись до мінливих обставин життя.
Якби тварина лежала та чекала на мене, це позначало б наявність у неї певних розумових здібностей, зокрема здібности зв'язувати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи виключно з інстинкту, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і подасться шукати нову здобич. Я підповз до берега ями й озирнувся. Зорі мерхли; небо білішало, і приємний вранішній вітрець пестив моє обличчя. Я ніде не бачив і не чув свого ворога. Вилізши з ями, я сів коло неї, готовий зараз же плигнути туди знову, заледве з'явиться хоч будь-яка небезпека. Заспокоєний абсолютною тишею і світанком, я набрався духу й потяг до стежки, що нею я біг передніш. За деякий час я знайшов кинуту мною рушницю, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — ручаєць. Боязко оглядаючись назад, я знайомою дорогою напрямився додому.
І раптом у думці мені стали мої відсутні компаньйони. В чистому, тихому ранковому повітрі розлігся го-
