вати втікачів, але впали під кулями лорда Джона. Ми побігли назустріч своїм приятелям і передали кожному з них по рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу тягнув ноги. Незабаром люди-мавпи отямилися. Ховаючись за кущами, вони загрожували заскочити нам дорогу. Ми з Челенджером підтримували Самерлі під лікті, а Рокстон прикривав наш одступ, улучаючи в кожну голову, що витикалась з-за кущів. Милю чи дві тварюки бігли за нами назирцем, а потім кинули переслідувати, очевидно, пересвідчившись у нашій силі і не бажаючи більше наражатись на наші кулі. Добувшись нарешті до табору, ми озирнулися назад — нікого.
Так нам здавалося, але то була помилка. Ми ледве встигли зачинити колючі ворота в огорожі і, стиснувши один одному руки, простягтися на березі нашого ручайця, коли біля входу залунали притишені кроки й розляглися жалібні крики. Рокстон з рушницею в руках подбіг до воріт і відчинив їх. Розпластавшись на землі ниць, коло воріт лежали чотири маленкі червоні постаті бранців. Вони тремтіли з жаху і, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один з них показав на ліс, даючи на розум, що там на нас чегає небезпека. Далі, кинувшися наперед, він оповив руками ногу лорда Джона і притиснув до неї обличчя.
— Чорт побирай! — скрикнув Рокстон, у замішанні крутячи свої вуси. — Що в біса робитимемо ми з цим народом ? Підводься, хлопче, та забирай голову з моєї ноги.
Самерлі сидів і набивав тютюном свою люльку.
— Ми врятували їх, — сказав він. — Ви видерли нас усіх з пазурів смерти. Слово чести, то була добра робота.
— Надзвичайна! — гаркнув Челенджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а вся европейська наука в
