роль, — додав він по довгій павзі, — все ж таки цікаве створіння. У нього дуже інтересне й тямуще обличчя. Ви помітили?
— Особа дійсно, незвичайна, — погодився я. І професор, заспокоївшися, знову ліг і заснув товстим сном.
Думаючи, ніби люди-мавпи й гадки не мають про наш притулок у кущах, ми, як незабаром виявилося, дуже помилялися. В лісі було абсолютно тихо, на деревах — жодного руху, та ми знали вже, які то хитрющі тварини і як терпляче вміють вони чекати слушного часу. Яка б доля не судилася мені в майбутньому, я певний, проте, що так близько до смерти, як того ранку, я не буду ніколи. Але треба розповісти вам усе по ряду.
Прокинулися ми виснажені хвилюваннями та вбогою їжею вчорашнього дня. Самерлі був такий слабий, що ледве тримався на ногах, але вщерть повний енергії. Порадившись, ми вирішили перечекати тут годину- другу, поснідати, що було конче потрібне, а тоді обійти круг центрального озера й добутись до печер, де мої спостереження виявили житла тубільних індіян. Здавалося, що, привівши з собою врятованих нами їхніх земляків, ми могли сподіватися на привітний прийом, а потім, виконавши дане нам доручення й розгадавши всі таємниці Мепл-Вайтової країни, зосередити всі наші розумові здібності на життєвій проблемі повернення додому. Навіть Челенджер схилявся до думки, що ми зробили все, що могли, і що тепер нашим пер-
