шим обов'язком буде допоминатися поділитись нашими відкриттями з цивілізованим світом.
На дозвіллі ми мали нагоду пильніше придивитись до індіян. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з гарною побудовою тіла, з рівним чорним волоссям, перев'язаним ззаду ремінцем, і в шкурятяній фартушинці круг стегон. Безволосі обличчя їх були досить гарні й лагідні. Жваво розмовляючи якоюсь незрозумілою нам мовою, вони раз-у-раз показували один на одного й вимовляли: „Аккала“ — певно, назву свого племені. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: „Дода! Дода!“ Це слово, очевидно, позначало їхнього ворога.
— Що ви скажете про них, Челенджере? — спитав лорд Джон. — Мені ясно тільки одне: це малече перед вами, з голеним лобом, мусить бути їхній ватаг.
І справді, чоловічок тримався якось осторонь, а інші, звертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший з-поміж них, але мав вельми гордовитий вигляд. Коли Челенджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, чоловічок блимнув очима й одскочив од професора. Потім, притиснувши до грудей руку, він поважно випростався і кілька разів повторив: „Маретас“. Тоді професор, ані трохи не зніяковівши, вхопив за плече найближчого індіяна і, повертаючи його на всі боки, ніби манекен у клясі, заходивсь читати нам лекцію.
— Цей нарід, — гримів він, — скільки можна судити з форми їхнього черепа, лицевого куту й сили інших ознак, не можна віднести до нижчих рас людських. Навпаки — мусимо поставити їх значно вище від багатьох південно-американських племен, що їх я міг би вам назвати. Наявність їх тут аж ніяк не дається пояснити еволюцією якоїсь тубільної раси. Між людьми-
