так близько, що гребці помітили нашу групу. Зараз же на пірогах залунали крики надпориву. Індіяни позводились на ноги й почали вимахувати веслами та списами. Потім, сівши знову до роботи, вони миттю доїхали до берега, повитягали на піщані коси свої човни, кинулись до нас і з криками радости простяглися перед молодим ватажком. Ще далі з човна вийшов старий у намисті та браслеті з великих скляних бісерин і з шкірою якогось дивного звіря на плечах. Він підійшов до ватажка, ніжно обняв його і, глянувши на нас, про щось спитав. Діставши відповідь, старий почережно обняв кожного з нас, а ввесь нарід з його наказу впав перед нами ниць. Мені було ніяково бачити себе предметом такого влесливого поклоніння. Подібне почуття прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, а Челенджер розпукнув як квітка під промінням сонця.
— Може вони й перебувають на нижчих щаблях розвитку, — мовив Челенджер, гладячи свою бороду і доброзичливо поглядаючи на індіян, — але їхнє ставлення до людей вищого порядку могло би стати за приклад для декого з найпоступовіших европейців. Просто дивно, які доцільні інстинкти має первісна людина.
Ясно було, що тубільці вирядилися на війну. В кожного з них був спис (довга тростина бамбуку з гострою кісткою на кінці), лук зо стрілами і щось ніби киюр, або камінний топірець при боці. Похмурі, люті погляди, що їх вони кидали в напрямі лісу, і зчаста повторюване слово „Дода“ не залишили ніякого сумніву щодо їхніх намірів. Очевидно, то був загін, що мав спитатися врятувати чи помститися над напасниками на сина їхнього старого ватага. Всі вояки зійшли на нараду, а ми тимчасом сиділи на базальтовій скелі
