й стежили за ними. Спершу виступили двоє чи троє воїнів, а потім виголосив велику промову наш молодий приятель. Він говорив із таким піднесенням і з такими проречистими жестами та мінами, що ми зрозуміли її так, немов були обізнані з їхньою мовою.
— Яка нам рація повертатися? — казав він. — Рано чи пізно це має статися. Ваших товаришів замордовано. Що з того, що я повернувся живий? Ті, інші, загинули. Ми завжди перебуваємо під загрозою нового нападу. Тепер нас багато. Ці чудні люди, — він показав на нас, — нам друзі. Вони — великі воїни й ненавидять людей-мавп не менше як і ми. Вони, — показав юнак на небо, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Вперед! Ми або помремо, або, принаймні в дальшому, житимемо спокійно. Хіба ж не сором буде повернутись до наших жінок, нічого не зробивши?
Маленькі червоні вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, ухвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватаг підійшов до нас, показав на ліс і поставив кілька запитань. Лорд Джон на мигах попросив його заждати.
— Ну, яка ваша думка? — спитав він нас. — Я особисто хотів би сплатити деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли врешті решт ми вичистимо від них землю, земля нічого не втратить. Я іду з цими червоношкірими куцанами і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?
— Я, звичайно, теж піду з вами.
— А ви, Челенджере?
— Я — ваш товариш.
— А ви, Самерлі?
— Ми, здається, дуже відхиляємось від первісної нашої задачі, лорде Джоне. Запевняю вас, покидаючи
