свою катетру в Лондоні, я менш за все думав, що мені доведеться командувати загоном дикунів і воювати з ним антропоїдних мавп.
— Ось як ми зледащіли, — усміхнувся Рокстон. — Та нічого не вдієш. Який же ваш рішенець?
— Справа нібито досить небезпечна, — висував Самерлі останні арґументи, — але як ви всі йдете, то не можу ж я залишися сам.
— Гаразд! — мовив лорд Джон і, повернувшися до вагата, хитнув на знак згоди головою й поплескав по своїй рушниці. Старий стиснув нам усім руки, а його військо загалакало ще голосніш. Було вже запізно, щоб вирушати того ж таки вечора, і індіяни отаборилися на березі. Скрізь запалали огнища. Кілька чоловіка пішли в хащі й повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона.. Як і в решти його родичів, у тварини була асфальтова печатка на плечі. Один із тубільців з виглядом власника підійшов до ігуанодона і дав дозвіл убити його. Тілько тоді зрозуміли ми, що ці величезні істоти правили тут за худобу, і що асфальтові плями, які так заінтригували нас, були просто тавро, спеціяльна познака того чи іншого хазяїна. Безпорадні, дурні травоїдні, з великим тілом і манюсіньким мозком вони корилися навіть дитині. За кільки хвилин величезну тварину було вже порізано, і куски м'яса її смажилися над багаттям разом із уловленими в озері великими ганоїдними рибами.
Самерлі ліг на пісок і зараз же заснув, а ми пішли поблукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цією дивною країною. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, як у болоті птеродактилів. То були давні поклади вулканічного походження, що чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Челенджерову увагу взяв на себе грязевий гейзер, що вирував і
