лечінь, сподіваючусь побачити хоч яку ознаку допомоги. Та переді мною, як і раніш, слалася тільки обшира, поросла кактусами, пустельна рівнина, на далекому обрії оторочена смугою оситнягу.
— Вони швидко прийдуть тепер, маса Меловне. — Раніш як скінчиться другий тиждень індіяни приходять назад, принесуть линви і спустять вас униз — підбадьорливо гукав до мене славний Замбо.
Повертаючись ранком після другой візити, що взяла в мене цілий день і ніч, я мав несподівану зустріч. Я йшов добре знаною дорогою й був уже на відстані якоїсь милі від болота птеродактилів, коли в око мені впав дивний на вигляд предмет, що наближався до мене. То був чоловік у клітці, зробленій із комишин, яка вкривала його з усіх боків. Підійшовши ближче, я здивувався ще більше, бо впізнав у тій постаті лорда Джона Рокстона. Коли Рокстон побачив мене, він виліз із своєї оригінальної фортеці й весело, але вимушено засміявся.
— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.
— Що ви тут робите? — здивувався я.
— Гостював у своїх пріятелів-птеродактилів.
— Навіщо?
— Цікаві звірята; ви не находите? Тільки надзвичайно некомпанійські. З одвідувачами, як ви й сами бачили, поводяться дуже негостинно. От я вбрався в цю штуку, щоб забезпечити себе від їхніх люб'язностей.
— Та чого ви шукаєте там у болоті?
Рокстон кинув на мене допитливий погляд. Я бачив, що він вагається.
— А ви думаєте, цікавитися різними речами не може ніхто, як професори? — нарешті спитав він. — Я так само вивчаю дещо. Вас це задовольняє?
