дах, під ногами хрущав блискучий білий пісок. Ми похапливо посувалися наперед, доки не зупинилися перед кам'яною стіною, де не було й шпарки, куди пролізла б миша.
Засмучені стояли ми перед несподіваною перепоною.
Це був зовсім не завал як у тому тунелі, яким ми спитувалися піднятись на плято. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був зазубень.
— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челенджер. — Маєте ще бальон, який я обіцяв вам зробити.
— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.
— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцять з правої руки; друга — з лівої. Печера, безсумнівно, — та.
Я глянув на мапу й радісно скрикнув.
— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!
Я біг назад, освітлюючи смолоскипом дорогу.
— О! — згукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипа.
— Правильно.
— На мапі ця печера має розгалуження. В темряві ми проминули його. Ходім правим коліном. Воно, напевно, довше.
Я не помилився. Ми не пройшли й тридцяти ярдів, як перед нами в стіні показалася чорна пляма отвору. Коридор був значно довший. Ми пробігали ним кілька сот ярдів, і здивовані зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум'я, здавалося, перетинала нам шлях. Підійшовши до неї, ми не почули ні звука, не відчули жару. Перед нами висіла ніби велика світляна завіса, що срібнила всю печеру і обертала пісок на жаркі самоцвіти. Підійшовши ще ближче, ми вздріли круглу відтулину.
