— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!
І справді, крізь отвір у скелі світив місяць. Отвір той був невеликий, такий як звичайне вікно завбільшки, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатись буде не дуже важко і що до землі не дуже далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил знеохочував досліджувати ближче можливості підніматися. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і зраділі повернулися готуватись до завтрашнього вечора.
Робити доводилось потай і нишком, щоб в останній момент індіяни не затримали нас. Запаси ми залишали на пляті, а брали самі рушниці та патрони. Тільки в Челенджера був якийсь незграбний ящик та пакунок, які він неодмінно хотів узяти з собою. День минав надзвичайно повільно, і коли посутеніло, ми були цілком готові. Через силу втягнувши наш багаж по сходах, ми востаннє глянули на цю дивну країну. Незабаром, я боюся, вона стане здобиччю мисливців та шукачів золота, але для кожного з нас то був обітований край романтики та чарування. Край, де ми важили життям, страждали й багато чого навчилися; наш край як, певно, кожен із нас з любов'ю називатиме його. Ліворуч од нас привітно мерехтіли огнища в печерах. Під нами, коло підніжжя скелі сміялися та співали індіяни. Десь далеко маячила темна смуга лісу, а ближче вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивними істотами. Як ми дивилися, у мороці розлігся проразливий крик якогось казкового страховиська. То був голос Країни Мепла Вайта, що прощалася з нами. Ми повернулися й ринули в печеру, що мусила привести нас додому.
