галася, слухаючи його оповідання про жахливого хижака-динозавра — найбільше та найнебезпечніше страховисько з-поміж тих, які їм довелося бачити. Потім він перейшов до гігантського, лютого птаха — форорахуса і до величезного оленя, що й досі ще поводиться на пляті. Але найбільше захопив професор свою авдиторію тоді, як почав розповідати про обшире, повне таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірним здавалися слова доповідача про дивоглядних триоких ящірок-риб і велетенських водяних змій — мешканців того озера. Далі він розказав про тубільних індіян і про антропоїдних мавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропуса і більше ніж будь-яка відома форма наближаються до уявної, проміжної між людиною й мавпою, ланки. Нарешті він викликав загальні веселощі, згадавши про аеронавтичні спроби професора Челенджера й закінчив свою промову інтересним оповіданням про спосіб, в який їм пощастило повернутись до цивілізованого світу.
Можна було думати, що, заслухавши та ухваливши подячну адресу, запропоновану від професора Сергіюса з Упсали, збори розійдуться. Аж тут незабаром з'ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихо-мирний. Деякі ознаки опозиції помічалися протягом цілого вечора, а тепер устав із свого місця доктор Джемс Ілінґворт з Едінбурґу й просив дозволити йому внести кільки поправок ще перед тим, як голосуватимуть резолюцію.
Голова. Прошу, сер, якщо це й дійсно — поправки.
Д-р Ілінґворт. Поправки — конче потрібні, ваша світлість.
Голова. Тоді — прошу; тільки мерщій.
