з поблажливою ухмилкою, з набряклими повіками, з своїми задерикуватими очима і з пишною бородою сидів, випнувши свої могутні груди і про щось сперечався з Самерлі. Самерлі з своєю завждишньою люлькою між тонкими вусами й козлячою бородою гостро заперечував проти кожного Челенджерового твердження. Нарешті, там же був і наш господар. Як і завжди, спокійний, він дивився на нас холодними, блакитними очима, що в глибині їх грав вогник лукавої усмішки.
Ось у цій самій кімнаті, святині лорда Джона — під червонуватим світлом лямп і серед незліченних трофеїв — Рокстон ознаймив, що має нам щось сказати. З шухляди він видобув ящик з-під сигар і поставив його на столі перед собою.
— Може, мені слід було б поділитися з вами давніш, — промовив він, — але я хотів спершу сам розібратися в цій справі. Недоцільно збуджувати надії з тим, щоб потім їх утрачати. Та тепер це вже не надії, а факт. Пригадуєте день, коли ми з вами вперше знайшли леговище птеродактилів у болоті? Тоді ж таки я звернув увагу на особливий характер його ґрунту. Мабуть, вам вони й не впали в око, а я помітив. То була западина — вулканічного походження, вистелена синьою глиною.
Професори кивнули головою.
— Ну, в цілому світі я бачив тільки одну місцевість, де ґрунт складався з синьої глини. Це в діямантових копальнях. Де Бірса коло Кімберлея. Відтоді я ніяк не міг заспокоїтись і, захистивши себе від птеродактилів кліткою, порпався там цілий день із заступом. Ось що я знайшов.
Рокстон одкрив ящик і витяг звідти тридцять чи сорок нешліхтованих камінців розміром од горошинки до каштана..
