— Слухайте сер, — застеріг я, відступивши до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам по душі. Та всьому єсть край. Ви не маєте права ображати мене.
— Не маю права! — він поволі наближався до мене, але притьмом спинився й сунув велетенські руки в кешені своєї, короткої як у хлопців, куртки. — Багато вас повикидав я з свого дому. Ви будете четвертий чи п'ятий. Три фунти п'ятнадцять шилінгів штука — ось пересічна ціна за вас. Дорогенько, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими товаришами? Думаю, не завадило б, — і він знову сунув на мене, ідучи на пальцях немов танцюриста.
Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то був би ганебний вчинок. До того ж поволі й я почав розпалюватись. Попервах мені, і дійсно, було трохи ніяково, але тепер, після стількох образ, я вважив уже за покривдженого себе.
— Попрошу вас забрати геть ваші руки, сер. Я не дозволю цього.
— Дивись! — Його чорні вуси піднялись, і в роті блисконули міцні білі зуби. — Так не дозволите, кажете?
— Не крутіть дурника, професоре! — згукнув я. — Чого ви надієтесь? Я важу двісті десять фунтів. М'язи в мене як залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірляндській команді Лондона. Я не з тих, що…
В цей самий момент він кинувсь на мене. Добре, що я заздалегодя відчинив двері, а то ми висадили б їх. Ми колесом провезлися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним напрямлялись до виходу. Його борода потрапила мені в рота, наші руки перепліталися, наші тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився між
