наших ніг. Завбачливий Остін одчинив присіняшні двері, і ми клубком прокотилися вниз по сходах. Мені довелося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили були довго вправлятись раніш, як навчилися робити такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розсівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор зірвався на рівні ноги і, відсапуючись як астматик, люто вимахував кулаками.
— Годі з вас? — прохрипів він.
— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись з землі.
Ми були в запалі і безсумнівно не раз ще спиталися б щастя, якби на помогу мені не прийшла доля в особі полісмена із записною книжкою в руках.
— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — сказав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмоур-Парку. — Ну, — повернувся він у мій бік, — в чім річ?
— Ця людина накинулась на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулись на нього? — спитав полісмен.
Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не перший раз, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — 3 такої ж нагоди вам довелося мати чимало клопоту місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позивати його, сер?
— Ні, — промовив я по деякому ваганні, — не буду.
— Як то так? — здивувався полісмен.
— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до нього, хоч він і попереджав мене.
Полісмен закрив свою записну книжку.
— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних вихваток у дальшому, — сказав він. — Проходьте, проходьте! — це стосувалося до хлопця з різниці, дівчинки та
