двох-трьох перехожих, що юрмилися круг нас. І в супроводі цього маленького почта полісмен подався геть. Професор глянув на мене. Десь у глубині його очей майнув вогник усмішки.
— Ходім, — мовив він. — Я не скінчив ще з вами.
Дарма, що запрошення бреніло досить зловісно, я слідом за ним увійшов у будинок, а мовчазний Остін зачинив двері.
Ледве встиг він зачинити двері, як з їдальні випорснула місіс Челенджер. Маленька жінка не тямила себе. Мов курча напроти бульдога, вона стала перед своїм чоловіком і заступила йому дорогу. Очевидно, вона бачила, як я котився з дому, але не помітила, що я повернувся.
— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.
На відповідь професор ткнув пальцем назад себе.
— Ось він, цілий і неушкоджений.
Вона трішки зніяковіла.
— Вибачте, прошу; я вас не бачила.
— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зо мною не трапилось.
— Він таки подряпав вам обличчя. О, Джордже, який ти брутальний! Через цілий тиждень тільки й знати, що самі скандали. Всі ненавидять тебе; всі глузують з тебе. Але терпець мені вже ввірвався. Годі!
— Брудна білизна! — рикнув Челенджер.
— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон… Можете йти,
