ніхто не знає. Якщо нам пощастить, ми заробимо на цьому. Ви в кожному разі ідіть туди й дайте нам вичерпного звіта. Я чекатиму на вашу статтю до півночі.
Того дня я мав багато клопоту, обідав рано і за обідом коротенько розповів про свої пригоди Тарпові Генрі. Той вислухав мене, скептично посміхаючись, і вибухнув сміхом, коли узнав, що професор перетяг мене на свій бік.
— Таких штук, любий мій, в реальному житті не буває. Вчені не роблять великих одкрить, не зберігши речових доказів. Залиште ці історії новелістам. Ваш професор хитріший як усі малпи Лондонського зоологічного саду разом. Це. — абсолютна нісенитниця.
— А той поет-американець?
— Не існував ніколи.
— Але я бачив його альбом.
— Альбом професора.
— Ви думаєте, він сам намалював ту тварину?
— Отак пак. А хто ж інший?
— Ну, нехай. А фотографії?
— На них нічого не було. Адже ви сами кажете, що бачили лише птицю.
— Птеродактиля!
— Це він запевняє, що то — птеродактиль. Він утовкмачив його у вашу голову.
— Ну, а кістки?
— Перша — якогось звичайного птаха, а другу зроблено на спеціяльне замовлення. Людина, що має дещо в голові й знається на своїх справах, обдурить вас кісткою так само легко як і фотографією.
Я був ні в сих, ні в тих. Мабуть, і справді, я поспішився повірити. Раптом мені спала на думку щаслива ідея.
— Ви будете на засіданні сьогодні?
