— З охотою.
— А ви не боїтесь?
— Що ж там небезпечного?
— Небезпечний сам Белінджер. Ви чули про нього?
— Ні.
Слухайте, голубчику, де ж це ви жили? Сер Джон Белінджер — найкращий їздець у північних грайствах. На рівному я, що правда, не поступлюся йому, але в гонах з перепонами він заломить мене. Ні для кого не таємниця, що коли він не тренується, він п'є. Встановлює рекорди, як він каже. У вівторок він захорів на запійне маячення і відтоді наче сказився. Кімната його якраз над нами. Доктор запевняє, що бідолаха неодмінно дасть дуба, якщо не годувати його, а старий лежить собі на ліжку, тримає під подушкою револьвера й присягається, що випустить усі шість куль у першого, хто наблизиться до нього. Його слуги, ясна річ, застрайкували. Та й де б пак не страйкувати? — він такий зух, той Джек і не схибить стріляючи. Але не можна ж дати загинути в такий спосіб переможцеві на великих Національних змаганнях… Як ви думаєте?
— А що ви хочете зробити? — спитав я.
— Я гадав, що ми вдвох накинемось на нього. Якщо він і стрілятиме, то загине лише один з нас, а другий тимчасом скрутить йому назад руки, поставить поживну клізму і врятує старого від смерти голодом.
Справа була майже безнадійна, а надто як на людину, що втомилася за день. Я не вважаю себе за виняткового небоя. Моє ірляндське уявлення завжди малює мені невідоме небезпечнішим ніж воно єсть у дійсності. З другого боку мені змалку прищепили зневагу до полохливости, і я жахаюся на саму думку здатися боягузом. Думаю, що, на зразок стародавніх гунів, я міг би перестрибнути через провалля, але зробив би
