Тварин у цьому величезному храмі не було й сліду, але безперестанний рух над нашими головами промовляв за ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, що жили в сонячному світлі і цікаво дивились на крихотні темні фігурки, що, спотикаючись, чвалали десь незмірно глибоко під ними.
Ранком і ввечері над нашими головами верещали мавпи й пронизливо сокотали папуги, а жаркими годинами дня вуха виповнювало дзижчання комах, нагадуючи шум далекого морського прибою. І жодного руху в урочистих алеях між велетенських стовбурів, що зникали в темряві високості. Тільки один раз, кривоногий звір, чи то мурахоїд, чи то ведмідь, накульгуючи, прослизнув між деревами. То був єдиний знак життя на землі, що його я бачив у Великому Амазонському лісі.
А втім, у цих таємничих пущах, недалеко від нас, були ознаки присутности людей. На третій день нашої подорожі ми через цілий ранок чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, що то стихав, то знову ставав виразніший. Ми їхали човнами на відстані небагатьох ярдів один од одного, і, почувши той стукіт, наші індіяни наче закам'яніли і, з виразом жаху в кожній рисі свого обличчя, почали дослухатися.
— Що воно таке? — спитав я.
— Барабани, — байдужно відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і давніш.
— Так, сер, військові барабани, — ствердив метис Гомес. — Це дикуни, але дикуни — грабіжники, а не мирні індіяни. Вони стежать за кожним нашим кроком і уб'ють при першій же нагоді.
— Як можуть вони стежити за нами? — здивувався я, вдивляючись у нерухому, темну далечінь.
Метис знизав своїми широкими плечима.
