Всі щиро хитали головами і справді жалували бідолашного Тонду. І багато з присутних згадували тепер, як того сердегу відганяли від своїх порогів, як шкодували для нього скибки хліба, як уживали його до найтяжчої праці, як його ошукували, платячи йому не грошима, а горілкою та тютюном, щоб не дати більш аніж четвертину того, що він у дійсности виробив…
— Бідаха! Сердега! — шептав дехто…
— А коли ж буде його похорон?
— Це вирішить завтра комісія! — поважно відповів староста, не бажаючи передчасно оповіщати людям урядові таємниці.
Другого дня від самого позаранку тюжив добренний дощ. Але ж як ті мухи на солодкому пирозі, так густо й сьогодні обсіли люде пожарину. Замісць одного, сьогодні вже тут походжали два жандарі, а на рушницях у них були баґнети. Чекали нетерпляче прибуття важливої комісії. Від десятої години витревало мокли тут усі, тільки переступаючи по болотяній, розмняклій стерні.
— І чого вони не їдуть?
— Ну, ті дадуть на себе чекати!…
— Бо ж — пани!
Люде нарікали, але ж тихенько, щоб не почули часом жандарі. Тільки один одному виразно підморгував, прикладали палець до тубі тихенько шепотіли:
— Ну, ну! Мовчіть краще. За такі речі по голівці не погладять: — і очима показували на похмурих жандарів.
— Та вони нічого не чують! — озивалися сміліщі.
— Буває часом, пане, що й стіни чують!
Нарешті саме о-півдні пільною стежкою заколивався коч. Староста та громадський стражник виступали попереду, а позад нього тяглася нова юрба — власне натовп дітей.
