— Тутечки! На місці! — врочисто оповістив староста, підводячи вгору свого ціпка.
Коні спинились, а з коча виліз повітовий лікар, судовий ад'юнкт та писар.
— Так де ж воно там? — зачав ад'юнкт комісійний огляд.
— То далі. Треба ще йти полем, бо ж тут стояло аж п'ять стогів. От тут — яшна солома, тут була пшенишна, там — конюшина, а там — вівсяна. Так чоботи знайдено аж у четвертому.
Ховаючись під парасолями, урядовці почали йти полем. З кожним кроком їхні ноги все більше вгрузали в болотяну землю, блискучі їхні черевики враз умазалися липким багном, що прикипало, мов замазка. Набірали на себе бруду й одкочені краї холош, на яких налипала грязюка, попіл, сажа. В найкритичніщому місці вишикувались перед комісією жандарі.
— Ніхто в тому не товкся? — сухо запитав лікар.
— Маю за честь повідимити, що — ніхто!
— Тут оце лишилася та купа попелу з вівсяного стогу. Певне, там будуть і лишки небіжчикові, коли не згорів на попіл! — докладав староста.
— Ну, певне, ні! Мабуть, кости знайдемо, бо ж такого великого вогню тут не могло ж бути! — муркнув лікар.
— О! Тут була страшна пожежа! — запевняли всі присутні.
— Ну, хутчій, хутчій! — підганяв ад'юнкт. Він уже чув, що вода просмокталася крізь тонкі підошевки його міських черевиків.
— Але ж я не можу туди долізти, в саму ту саджу! — сказав лікар і теж подивився на свої черевики, а потім глянув знову на чорне рідке болото, що розливалося скрізь пожариною. Комісія стояла, мов на бе́резі ставка, що чорнів у баюрі.
— Ну, то підіть туди хто й палицею розгорніть попіл. Що там знайдеться, — несіть нам сюди! — повернувся ад'юнкт до присутніх чоловіків, що стояли тісним колом. Але ж дарма, що стояли вони в високих важких чоботах, усі лишились, мов глухі: жаден із них і не по-
