— Авже ж помагав! Помагав, соколик! — захитала головою засмучена мати й почвалала додому.
Тепер і вона почувала докори сумління. Справді, могла ж вона дати Тонді трохи тієї часникової юшки — й тоді б не дійшло було до такого сумного кінця. А тепер його обгорілі кістки принесуть їй у сушню…
Вона аж затремтіла на цю думку… Як же вона сама лишиться там на цілу ніч із мертвяком? Ні, ні! Вона там ночувати не зможе!.. Попроситься переночувати в куріні пастуха, певне ж пастух дозволить їй там переспати, а вранці вона піде до сушні. Так вона й зробить!…
Комісія, поробивши свої справи, від'їхала. Акти стражник заніс до попа, а вве́чері панськими кіньми повезли від тесляра нову, що смерділа свіжою барвою, труну на попелище. Набрали лопатами, й повну труну по вінця насипали попілу, обгорілих „кісток“ та зашкварених перевесел.
— Щось ті кістки більш подібні до обгорілого дерева! — міркував жандар, що, ввесь мокрий, стояв, підпершись рушницею і придивлявся до тієї сумної роботи.
— Добре дерево! Кістки, справжні кістки! — запевняв стражник і кидав усе те у труну.
— Але ж щось їх за багато з одної людини, — сперечався жандар.
— То щож, будемо ще вибірати по одній? Все воно помішалося тут докупи. Краще візьмем більше, щоб часом чого тут не лишити. Адже ж це людина!…
І стражник ретельно накидав у труну все, що хоч трохи нагадувало кістки та обгорілу одежу. А за кілька хвилин уже відвозили „труп“ сина до нещасної матері. Та привітала труну голосінням, але, коли порожній віз від'їхав, швиденько перехрестила труну й пішла з сушні на ніч до пастуха…
Вже другий день блукав лісами Тонда Прошек. Жував змерзлу гнилу шипшпину і трусився з холоду. Сьогодня дощ не вгавав од ранку. Вже
