не захищала його ні стара ялина своїми могутніми вітами, і в найбільшій хащі не знаходив він сухої містинки, де б міг одпочити та осушитись. Промокла одежина липла до тіла, а холод різав босі ноги. Шкодував, що, поспішаючи, забув про чоботи біля стогів. А тепер трясця трусило його, а попечене рамено немилосерно боліло. Голод мучив і підламував рішучу постанову, що він не повернеться до тих людей. Навіть жах ізменчився за той час блукання, і вже його вчинок не видавався йому таким каригідним, як тоді, в перший мент. Голод, холод та дощ непоборно гнали Тонду до людського житла.
„Але ж битимуть мене, може, навіть і вб'ють!“ — виплигнула знов обава на зчорнілій поверхні його душі. — „А я піду вночі, піду просто до матері. Там ніхто мене не побачить, бо ж ненька мене не дасть. Вона сховає мене… Кілька разів уже мене ховала…
„Але ж ти її бив?!“ — цьвохнуло його доганою сумління.
„Так, я її бив!“ — каючися, схилив голову Тонда, „але ж більш ніколи вже не буду… Що б же я тепер почав без неї, коли навіть і стоги мені погоріли?! Куди я можу йти? Скажу їй, хай і мене таксамо наб'є, добре нехай попоб'є, ну, а потім, як натовче, нехай лишить мене в себе…“
І з тим рішенцем ураз почав наближатись до узлісся.
Глупа ніч огорнула всю країну, коли Тонда наваживсь виткнутися з лісу в поле. Босий, з пропаленим жупанком, без шапки, навпростець намірився до сушні. Зпочатку біг, аж поки здолини не вдарили йому искри в очі: то були світелка у спітнілих віконцях села. Тоді стримався і збільшив уважність. Пішов помалу, майже нечутно підкрадаючись і напружено пильнуючи кожного руху, чи шамотіння. Але ж ніде не було нічого небезпечного. Тільки дощеві краплини збігали по стріхах та лопотіли по деревах, що шелестіли від вітру в порожніх садках.
З густої пітьми вирнула перед ним низька буда — сушня. Тонда притулився до самої стінки, щоб не стояти просто під краплями, й за хвилину намацав віконце. Тремкою рукою заклепав у шибу і прислухався,
