як мати встане, щоб одчинити двері. Минуло кілька хвилин, а всередині ніхто не ворушився. Постукав знову, вже дужче.
„Міцно спить!“ — сказав сам собі Тонда й почав посуватись до дверей. Намацав клямку: в ній не було ключа. „Нема дома! Нема її дома, от щастя!“ — зрадів Прошек, нітрохи тим не здивований. Він звик, що мати часто ходить по милостиню в далекі околиці й часом вертає аж через тиждень додому, приносячи з собою коша з картоплею, хлібом, борошном та ще й кілька грошенят.
Він нагнувся до землі, знайшов камінь і витяг зпід нього ключ од дверей. То було умовлене місце, що служило за схованку ключа, коли обох мешканців не бувало дома. Швидко він одімкнув замок, увійшов усередину й зачинив за собою двері, просунувши деревляний засов.
Дивний пах охопив його. Тонда підніс голову й кілька разів раз-за-разом утягнув носом повітря. — „Що ж воно так души́ть?“ — намагався він угадати той загадковий пах. Помацки пройшов сінці і вступив у хатину. Зробив крок і зачепився за лаву. Спинився й почав пробувати поперед себе руками пітьму. Витягнені його пальці доткнулися труни й почали її обмацувати.
„Так, оце ж і є те, що пахне!“ — міркував Прошек, нахиляючись аж до самої труни і принюхуючись до помішаного паху чадних головешок та нової олійної фарби, що нею помальовано труну. „Що ж це таке придбала мати?“…
Але ж скільки не облапував у пітьмі тієї незрозумілої річі Тонда, все-таки самим дотиком не міг її розпізнати.
„Чи засвітити, чи ні?“ — запитував сам себе. Цікавість підказувала йому: „засвіти!“, але враз притримувала обачність: „не забувай, що на тебе чигає; сам себе зрадиш, бо ж вони знають, що матері нема вдома, побачать крізь вікно світло, впіймають тебе й уб'ють, уб'ють напевне!“
І в тій боротьбі з самим собою довший час він стояв у пітьмі. Чув, як нічний дозорець виграє на свойому ріжку одинацяту годину, обмацав
