у печі — й не знайшов там нічого, навіть не була й тепла. На миснику знайшов потім окраєць черствого хліба й, лежучи на соломі, розгризав його з крумканням та чваканням. Але ж не думав ні про голод, ні про холод. Всю його увагу забірала ота таємнича велика річ, що стояла посеред сушні на лаві й так дивовижно пахла. Намагався всією силою своєї вбогої пам'яти пригадати, де він уже чув раніш подібні пахощі, всією істотою силкувався догадатись, що́ то була за річ, і на віщо вона могла здатися його матері. З тими думками він не міг заспокоїтись, не міг заснути, знайти собі вигідного місця у свойому лігві. Коли ж дозорець просурмив уже північ, далі було не сила себе стримувати. Зірвавсь на рівні ноги й голосно засміявся: йому прийшла в голову блискуча думка — найсамперед замостити вікно, а потім засвітити сірничка. І хопив перину, якою вкривалась його мати, й почав замощувати вікно. Убгав її цілу у квадратову дірку в стіні й радісно шукав у запічку бляшану коробочку, де мати ховала сірники. Сірники знайшлися. Вхопив один і черкнув по чавунній плиті. Довга, блискуча смуга з'явилася в чорній пітьмі, й синюватий сірчаний полумінчик зашкварчав, сірка розгорілася й, нарешті, запалала ясним вогником…
„Що ж воно?“ — відразу не зрозумів Тонда.
Підвів аж над головою сірника і вжахнувся:
„Господи, Боже ж мій! Та то ж — труна!“…
Але вже сірник догорів, припалив пальця й погас. Густа темрява враз знову виплигнула зо всіх кутків й окутала Тонду.
— Моя матінка померла! — заридав зненацька Тонда. — Померла, померла моя неня! — повторяв він одне речення й зарив свою голову в вохку солому.
Образ матері став перед ним, як живий. Тонда почав молитись, затуляв міцно очі, прикривав їх іще й руками, — але все було даремне: він ясно бачив матір, бачив, як він кинувся був на неї, як вхопив її за горло, як вона заточилась та покотилась на солому, саме в те місце, де тепер, мов гробак, корчився він…
