Минали години. Надворі спинився дощ, затих вітер, почало світати, а Тонда все ще лив гіркі сльози.
Раптом він завмер, ніби одубів, витяг карк у пітьму й почав прислухатись. Йому видалося, ніби він чув біля самої стіни чиїсь кроки. Враз зникли з його душі всі жалощі, щез образ матері, розвіявся чорний смуток, і всі змисли миттю обернули на инший напрям.
„Хтось сюди йде… Але ж, хто?“ — стало перед ним питання.
Знову він зірвався з соломи і пружно, мов кішка, почав підкрадатись до вікна, нечутно ступаючи босими ногами. Відтулив перину і пронизував сіру имлу напруженими очима. Перед ними стояли неясні нариси сливок та широка шапка сусідньої клуні. Але ж кроки наближалися. Ось вони вже чавкають у багні за рогом сушні, ось-ось уже біля вікна. Тонді аж вилазили з лоба очі, так він уп'явся ними вперед.
Зігнута бабуся пройшла попід вікном.
Наближалася вже шоста година ранку, і стара Прошка вдосвіта поверталась додому, щоб люде не довідались, як вона боялася лишатися сама у своїй хатині з мертвим сином.
— Матінка! — гукнув Тонда і, мов знову помолодівши, плигнув до дверей.
Повний радости, він відсунув засов і скочив до матері. Та перелякано скрикнула й почала розгублено хреститись.
— Матусю!… А я думав, що ви померли. Там у вас труна!… Чия то труна?… — питав Тонда й тяг за руку перелякану на смерть стару.
Але вона тільки цокотіла зубами й не могла вимовити слова. Довго держала вона сина за руку й тяжко віддихувала. Нарешті промовила:
— Ну, й злякав ти мене! Ну, й злякав!… Хлопчиську ти безталанний… Як же ти виліз геть, як ти видрався з тієї труни?… Адже ж тебе принесли сюди попаленого у труні?…
— Ніхто мене не приносив, я сам прийшов уночі, бо мені було холодно. Й хотілося їсти…
