— Але ж ти згорів…
— Нітрохи я не горів… Я втік, тільки аж ось попалив рамено…
— Та як же так?! Он же знайшли й твою люльку, й чоботи, й горщик, і твої кости!…
Тонда почав сміятися. Зпочатку помалу, а потім аж заливався сміхом.
— Мої кости? Ха-ха-ха!… То не мої кости… Люлька, чоботи — так, то — мої, бо я їх там забув…
— Так тут же, у труні твій прах, попіл із тебе… А сьогодня тебе поховають!… Прийдуть за тобою й поховають громадським коштом…
— Як! Мене поховають? — Тонда враз посумнів і замовк.
Смутна тиша запанувала в сушні. Прокидався день, збільшувалося світло, час утікав.
— Але, що ж робити, що казати? — почала знову старчиха. — По восьмій годині буде твій похорон, вже й співаків змовлено, й пан-отець сюди прийде, навіть будуть музики, прийдуть парубки та „дружки“. З великою учтою мають тебе поховати!…
— Мамо! Я сховаюсь, — промовив Тонда.
Прошка розважувала, хитаючи головою. Коли це загудів голосний дзвін.
— О! Чуєш? То вже знак подають… Пів-на-восьму… Що ж будемо робити? — заломила вона безпорадно руки.
— Я сховаюся! — знову сказав Тонда.
— Та вже ж не що инше! Нехай тебе захистить Господь милосердий! Ховайся, сину, залізь там угорі між дранину. Тільки я про тебе нічого не знаю й не відаю. Розумієш: я ні сном, ні духом про тебе не відаю?! Не відаю, що ти прийшов, що ти взагалі живий… Ну, що вже там робити?!… Он-он уже люде сюди сунуть…
Тонда, мов ящірка, прослизнув за прокурені тонкі дошки, на яких сушили овочі, й притаївся у своїй схованці…
