Громада всім гуртом виявила, як вразила її сумна доля сільського ледацюги, Тонди Прошека. Звідусіль посходились люде, припинивши свою працю, щоб оддати небіжчикові останню прислугу на його сумному шляху. Ще не було й восьмої години, як велика юрба людей скупчилась на шляху та в садку навколо сушні. Всі його жалували.
— Нічого доброго не зазнав на цьому світі, тільки самої гіркої скоштував сердега, та ще й такою страшною смертю до труни пішов…
Кожне серце стискувалось жалем, коли тепер згадували знову, як зневажали у громаді покійника, як його ошукували, знущалися з його. Тільки й заспокоювало громадське сумління те, що, принаймні, впорядженням бучного похорону хоч трохи спокутували свою перед ним провину.
Правда, прийшов дехто й без тої причини, а лише з цікавости. Чули, що парубоцтво ухвалило не погербувати жебраком Тондою, який також був „парубок“, і вирішило нести його труну до цвинтаря. Чули також, що дівчата з слізьми на очах од самого ранку почали прибіратись у білі. накрохмалені спідниці, а волосся заквітчували міртовими віночками. І вони, дівчата, що тільки глузували з небіжчика, що не то — доторкнутись, навіть поглянути на себе не дозволяли, тепер мають проводити його в останню дорогу. Смерть примирила того вигнанця з иншою громадою.
— Ідуть, ідуть! — озвалися голоси.
Як вітрець, що пробіжить по широких ланах і всі колоски відразу захитає, так і увесь натовп хитнувся й заворушився від того слова. Всі голови враз повернулися в однім напрямі, люде почали спинатись навшпиньки й витягували карки.
Найсамперед побачили шістьох музиків, за ними громаду парубоцьку з білими перев'язками через рамена, потім, мов сніг, забіліли „дружки“, чорний хрест коливався над головами, два міністранти ворушилися
