навколо його, а за ними в чорних ризах з'явився пан-отець із паном учителем. Далі вже посувалась уся місцева громадська влада, на чолі якої виступав управитель панського маєтку.
— Ідуть! Вже йдуть… Вже могла б і голосити… — гомоніли люде, поглядаючи на бабу Прошку.
Та почула і враз, заплющивши очі, почала, гикаючи, виспівувати:
— Синочку ж мій дорогий, єдиначку ж мій любий, Тоничку мій золотий…
Жінки витягали з кишень свої білі хусточки: в них ставали вохкі від сліз очі.
— Раз, два, три! — проказав пан учитель, і музика почала жалібний марш.
Здається, ніодного ока не лишилось сухого, коли співці заспівали такі слова:
…Грішне тіло, як те листя,
Погоріло з панським стогом,
Але ж його душа чиста
Вже раює з Паном Богом“…
Був то шматок пісні смуткової, навмисне зложений для тієї пригоди; були то нові слова, яких ще ніколи передтим не співали, дарма що в жалібному марші були готові слова на всякі життєві пригоди: і про батька, і про неньку, про самовбивця, про сироту, про старих дідів, про пан-отця, про вчителя… Тепер же додано особливий розділ „про погорілого“, що робило велике вражіння на людей.
Пан-отець покропив труну. Парубки поставили її на мари. Загули дзвони, і похід рушив до костела.
Щілиною, зза широкого бовдура дивився на все те Тонда. Він був жалісно зворушений, тремтів із жалощів, і сльози, мов горох; збігали по його обличчу.