„Бач, уже мене й одспівують, уже й одзвонюють, уже відносять мене на цвинтар!“… — говорив він сам до себе. А коли вже всі відійшли, він, мов ящірка, виповз угору по бовдурі, відломив одну цеглину й, виглядаючи над покрівлею, сумно дивився „на свій похорон“. Бачив, як цілий похід, мов потік до річки, розчиненою брамою вливається в церкву. Тільки музики та кілька парубків лишилося надворі. Вони не хотіли слухати святої служби, спинилися під костелом, позапалювали циґарки, розмовляли і сміялись. Тонда добре все те бачив ізза комина і почував у серці образу, прикрість. йому здавалося, ніби його хтось ошукує, дурить. Навіть так і кортіло гукнути з даху, погрозити кулаком і наказати:
„Миттю всі до костела — молитись за Тонду!“…
По довгому часі знову сумно заплакали з дзвіниці дзвони, з храму витягувався довгий похід і замірився до цвинтаря. Там чорніла земля довкола свіжо-викопаної могили. Люде перебігали один поперед одного, щоб захопити ліпше місце, відкіль можна було б усе бачити й чути. Навіть повилазили на мур, що ним було обгороджене кладовище, поставали на могилки, притримувалися за хрести.
— Пс, пс!… Тихо! — раптом озвалися голоси від могили.
То ті, що стали найближче до ями, гукали на задніх, що ще штовхались, перемощувались, зтиха розмовляли. Одночасно зачувся зворушений голос.
— Слухайте, слухайте! — загомоніли люде, і враз мов поприлипали непорушно кожен на свойому місці, щоб не пропустити жадного слова промови. Пан-отців голос зпочатку згучав тихо, але потім помітно зростав, міцніщав, дужчав, запалював.
— Ось до якого сумного кінця доводить недобре життя, — чулося в повній тиші. — Але ж та страшна смерть, властиво, була для небіжчика тільки увільненням, викупленням, коли згадаємо, що́ доброго зазнав межи нами той нещасник?…
