„Так воно було завжди й разу-раз!“ — тьмяно згадував Тонда, залазячи до порожньої вартової буди, що колись улітку в ній спав садівник. Тепер, коли вже садовину обірвали господарі, а листя з дерев пообривав вітер та морози, — сади стояли голі, й дозорча буда стояла порожня, чекаючи, коли вже її відвезуть кудись під стріху на час близької зими, щоб непотрібно не гнила та не руйнувалась…
От у неї й заліз розлючений Тонда. Додому, до матері не хотів. Гризла б його за те, що не приніс соломи, — вона ж завжди його гризе! Випити — не смій, а вип'є, то мати його зразу ж бити та лаяти. Курити люльки — не смій! Бо ж знову гризе та б'є! Та й усі инші в тому селі завжди й раз-у-раз гризуть, лають та товчуть його, Тонду. Коли б тільки насмілився — враз утік би відсіль. Але ж куди його втікати? Знав добре, що перший жандар, з яким спіткається, його затримає, відведе до в'язниці, з в'язниці з провожатим його доправлять знову додому. А вже дома, у старости знову будуть бити, страшенно битимуть, а староста ще буде гукати: „Злодію! Ганьбу, та витрати робиш нашій чесній громаді! Коли вже ти де здохнеш! Не будемо шкодувати за тобою, злодюго!“…
Раніш, не зважаючи на те привітання, швидко втікав знову, бурлакував, крав, пачкарював, воловодився з циганами, аж до того часу, доки знов не знаходила його, п'яного під якимсь парканом рука вважної та пильної справедливости. І тоді та рука холодною, провожатими та биттям знову становила його на покинутий ним шлях порядного і пристойного життя.
Але ж останній раз… Так, останнього разу його не привели, а привезли. Він і досі не знає, що, власне, з ним тоді сталося. Тільки з того часу Тонда почав шкутильгати, а в голові дуже часто сильно боліло. Десь він крав, — піймали його й без милосердя потовкли. Гоїли потім у лікарні, та не вигоїли цілком, і після того загруз він тут, у свойому селі, немов у в'язниці. Не насміє перейти поля… Не
