насміє вікно десь видушити, замка скрутити, бо ж не втече… Лишилось, тільки одно: старцювання та биття…
І знову перед його очима заблищала вичищена об землю сапка. Враз іскорчився, неначе ухилявся від удару. Така велика була в ньому обава перед биттям, що навіть на саму згадку, цілком мимоволі відскакував, вигинався набік, чисто так, як би й справді йому загрожував тяжкий удар…
„Ну, добре ж! Тепер візьму та й украду, коли добром не дають!“
Наморщив чоло й задивився в далину. Дивився крізь малесеньке віконце, вирізане в деревляній стінці буди. Очі в нього палали пожа́дливо, а сам він притулився всім тілом до стіни, в якій була прорізана дірка. Дивився на панські стоги. Вони стояли осторонь села, в розі величезного панського лану. Сюди зо всіх полів звозили панський урожай. Цілі жнива, люде й худоба з гарячковим поспіхом зрана й до-ночі гарували, аж поки не повиростали оті величезні кучугури ячменю, пшениці, вівса, гороху та сухої конюшини. Потім привезли сюди парову молотарку. Багато днів курила вона та сичала тут, а Тонда дивився, як зникають у її ненажерливій пащі сніп за снопом. Стіжок за стіжком зникли, і нічого, крім поламаної, потрощеної, помнятої соломи не лишилося тут, на втоптаній стерні. Зерно, й полову, і всі збоїни відвезли, а солому уважно поскладали до велетенських фіґур — круглястих і чотирокутніх, високих і розложистих. Було там вирівняних тисячі оберемків соломи, а він же благати мав тільки двох-трьох оберемків. Але ж гуменний…
„Не дав!“ — промовив Тонда на-голос твердо й терпко. „Ну, й добре. А тепер я візьму й украду!“ — цілком спокійно пообіцяв сам собі й повільно виліз із буди надвір.
Сутінки осіннього вечора виходили з долини, з темних лісів і повзли
по землі до села.
