„Битимуть, якщо впіймають!“ — цілком свідомо сказав собі ще раз Прошек, рішуче виходячи з садка й заміряючись до панських скирд. — „Але ж, диви, як подимає той вітер!“ — гнівався він, удивляючись у шаршаві, опуклі боки стогів, добре вирівняні. Поглянув на вершки, на ті снопи, що їх вітер розчухрав та наїжачив, — і чомусь наддав ходи. — „Вкраду вівсяної, тільки вівсяної“, — помислив і намагався пригадати, де, в яких місцях стоять вівсяні скирди. Несподівано його стурбувало якесь шамотіння. Був він уже біля самих стогів і цілком виразно чув, як шелестіла солома. Не то хтось по ній ходив, не то — нав'язував оберемки; так тріщали сухі стеблини й ніжно шелестіли.
— „Краде!“ — промовив Тонда й почав тихо сміятись. Мав ураз повне серце й горлянку радісного, веселого сміху. „От і добре! Так і слід! Нехай покрадуть усю солому, нехай рознесуть усі скирди!“ — Бо ж, коли не хотіли йому дати, як прохав, то тепер і він украде, скільки схоче, без жадних прохань та канючення.
Шамотіння стихло, а з тісних суточок між двома стогами виглянула на нього чиясь бородата голова. Здивований Тонда спинився. То була цілком чужа голова — в селі ніхто не мав такої. І той бриль непевної барви, висмоктаної сонцем та дощем змитої, й те дивовижне перо збоку, й такої бороди, таксамо дивовижної барви — ніхто не мав із тих, кого знав Прошек. А в тій бородатій голові, мов два розпечені вуглики, світило двоє чорних очей, що запитливо впивалися в Тонду. Пробігли по його пошматованій одежині, по його скаліченій нозі, виснаженому обличчу, й помалу перестали світити, потьмарились.
— А, а! Он які гості! Добре! То, виходить, я тут сам не буду! Ночувати, га? — озвався незнайомий і химерно усміхнувся. Було цікаво і привабно. В Тонди від того питання аж закрутилась голова. Враз ізгадав, що й він колись лишався надворі, під голим небом, чи в якомусь глинищі, чи у стіжку сіна, або ж таки й у скирді.
