милка тут виникає з того, що народність уявляють собі тільки з приводу її змісту. В дійсности народність реальна що до минулого, але вона формальна настільки, що зберігається навіть тоді, коли зовсім, аби тільки не раптом, а спроквола зміняється її колишній зміст. Язик, мова не тільки одна з стихій народности, а й найбільш повне, цілковите її подобенство. Як не можлива така точка погляду, з якої видимі були б усі сторінки предмету, як не можлива в слові уява, що виключала б можливість иншої уяви, так точнісенько не можлива загальна, суспільна безумовно-найкраща народність. І коли б навіть об'єднання людськости було можливе, воно було б погибіллю для вселюдської мислі, як заміна багатьох спочувань одним, хоч би це одно було навіть не доторканням, а прозором. Для існування людини потрібні й другі люди, для народности — инші народности. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм. Як невеличким числом знаків визначаються безконечні числа, і як нема язика й наріччя, які б не були здатні стати засобом за-для надзвичайно ріжноманітної і безкрайої мислі, думки, яка одначе ніколи не може зрівнятися з самим предметом пізнання, відання, так і кожна народність, хоч би й нижча, здатна до безкрайого власного розвитку. Тут, очевидно, немає неправдивої думки, що кожний нарід повинен утворити повнісенький цікл свого розвитку, бо, як співається в пісні, —
Не всі то ті сади родять, котрі зацвітають,
Не всі то ті поберуться, котрі ся кохають.
Половина саду родить, половина в'яне,
Половина шлюби беруть, половина марне.
Але тут є memento mori для переможців і підбадьорення для переможених, поки вони ще дихають: ранений ще гадає на двоє, і тільки коли його вбито, тоді спить. Є дві породи націоналістів: ті, що глитають, і ті, що їх ковтають. Етики й правди більше в других. Про перших можливо сказати словами прислів'я: „може ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія (себ-то теорія) твоя злодій“. Вони пишаються своею перемогою: наш шлях, кажуть вони, найкращий до ідеалу людського розвитку; хто упірається йти, куди його ведуть, той грішить проти Бога, проти розуму історії. Їм принадно лічити поспіх міркою поваги. Перші докоряють других тим, що вони, даючи перевагу „провинціальному жаргону“ (себ-то українській мові) над язиком освічених станів, тим самим з доброї волі з'ужують кругозір своєї мислі, втрачують для продукції свого розума всесвітні ринки. Але таким порадникам можливо одповісти: не турбуйтеся, панове! кому справді щось треба промовити (по Гете), той
