досліджуваннях і висновках. Він робить ці спостереження й на тих текстах, які були відомі кожному з нас, але не звертали на себе нашої уваги, бо й ми не ставили перед собою тих запитань, які поставив собі шановний автор. О. О. Шахматов для своєї праці скористувався широко усіма літописними списками, й таким чином у його розпорядженню з'явився увесь матеріял літописного письменства, який тільки дійшов до наших часів, чи то в друкованих виданнях, чи то в формі рукописів. Цей матеріял, у його повному складі, послужив для нього головною підставою для наукового аналізу, досліджування й порівняння. Не всі тії звістки, які зберіглися в найстаріших списках, були разом з тим і найстарші і навіть найпевніші; дещо старе й певне зберіглося і в новіших списках..Оповідання про старі часи історії південної Русі зберіглися не в київських, а, скажемо, в новгородських літописах, і тому треба було, вишукуючи стародавні оповідання в найстарших літописних зводах і літописах; користуватися сукупністю звісток у цих списках. Ба що більше, О. О. Шахматов, щоб реставрувати найстарші літописні зводи, які до нас не дійшли у формі сучасних зводів, мусів починати з аналізу змісту пізніших літописних списків і, знявши з них новіші напластування, очистивши од них, як це казав свого часу Шлецер, пізніші рядки й додатки, дошукатися змісту найстарших зводів, подібно до того, як Шлецер дошукувався до сущого, справжнього тексту Нестора. О. О. Шахматов пильно й старанно користуєтся усякими найдрібнішими вказівками, які торкалися чи джерела або автора звістки, який був раніше складений, ніж відомий нам звід „Повѣсть временныхъ лѣтъ“. Йдучи таким методичним шляхом од відомого й пізнішого до старішого й невідомого, О. О. Шахматов на підставі цілої низки глибоких спостережень над текстом і дійшов до думки про існування двох київських літописних зводів, що були старшими од Сильвестрівського. І щоб дійти до такого висновку, він мусів раніше зробити цілу низку підготовчих дослідів про усякі взаємовідносини, притягнувши до цього аналізу та порівняння і південні, і північно-східні (ростово-суздальські), і новгородські списки. За відсутністю прямих вказівок і свідоцтво в примушений користуватися доволі часто й аналогією, яка сама по собі ще не являється певним остаточним доказом, але з конечности мусів він користуватися і нею, як це було, наприклад в порівнянню ролі Київської й новгородської Софій в справі літописній. Ясно одначе, що коли траплялося спіратися головним чином на аналогію, тоді й висновок був не досить певний, а тільки можливий. Такий характер можливости, а не певности мають багато висновків О. О. Шах-
