Пройнявшись розумом, холодним, як крижина,
надхнення втратив він, — так каже нам обвина.
Сальєрі в творчості усе хотів збагнуть,
усе обміркувать, усього певним буть,
обдумать спосіб, ціль і матер'ял. Натомість
живила радістю його оця свідомість.
У творчості його раптового нема:
її основа — міць тверезого ума.
Але ж… але хіба вона надхненню шкодить?
Хіба жива краса Сальєрі не обходить?
Він — як літавець той, що в темній вишині
дугою золоті розбризкує огні,
горить і міниться, і в іскрах ввесь несеться,
а в глибині своїй холодним зостається.
Свою умілість гри Сальєрі здобував
нудною працею. Чи справді ж убивав
він цим свій дар, талан, як бачимо із драми?
Хай скрипка відповість. Стокато, фуґи, гами
на неї грав колись багато років, днів
Сальєрі й тим гранням він тон її змінив.
Дзвінкіш вона бренить. Співучих звуків сила
за низку довгих літ її переробила,
і, співами тими напоєна, вона
навік зробилася і чула, і гучна.
Змінивши дерево, невжеж душі живої
не міг змінити звук, що бився в непокої?
Сторінка:Багдановіч Максим. Вінок (Київ, 1929).djvu/78
Ця сторінка вичитана
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/5/55/%D0%91%D0%B0%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC._%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BA_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1929%29.djvu/page78-1024px-%D0%91%D0%B0%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC._%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BA_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1929%29.djvu.jpg)