Як-раз проти вікна, звичайно під барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
І думав: „бач, яким він паном,
Ледачий Цуцик став.
Здоров був, Цуцику! знічевя спочиваєш?“
Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.
— „Це ти, Бровко?… чого бо так гукаєш!“
Промовив той: „аж я злякавсь…
Ну, як же ти там поживаєш?“
— „На-що́ питать! либонь не знаєш
Собачого життя мого?!“
Сказав Бровко: „далеко до твого…
Живу собі, бо треба жити;
Двір стережу і день і ніч;
Всього доводиться терпіти, —
Не так, як ти, панич;
Та ще к тому і їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як не в лад загавкаєш на пана,
То ще й під бо́ки натовчуть“.
— „Жаль, каже Цуцик, що́-ж робити!
Буває всяк, —
Обуха батогом не перебити;
А от мені — хоч і до-віку-б так…
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на-сміх;
Частенько з панночками граюсь
І лащуся до їх;
І мягко спать мені, і ласо можна їсти,
І бігаю не в бурянах;
Сухенькі лапки, хвостик чистий,
Не так, як твій, у репяхах“…
