поглядом, не помилилась ні на значінні медичної фрази, ні на обличчі лікаря, і вийшла за ним із кімнати.
— Ви думаєте це минеться? — спитала вона в лікаря на сходах.
— Ваш добродій, люба пані Сібо, мрець, — не через розлиття жовчі, а через свою моральну кволість. Проте, якщо пильно його доглядати, то хворий ваш може ще очуняти, треба було б вивезти його звідци, повезти подорожувати…
— За які гроші?.. — сказала дверниця. — У нього тільки посада, а приятель його живе на невеличкіренти, що дістає від якихось великих пань, яким він колись у послузі був. Це — дві дитини, яких я доглядаю вже дев'ять років.
-Все своє життя я бачу людей, що мруть не від своїх недуг, а від великої і невигойної хвороби — браку грошей. У скількох мансардах я не то що грошей за візиту не беру, а ще й кладу якусь сотню су на камін!..
— Бідний пан Пулен!.. — сказала пані Сібо. — Ох, якби у вас було ж сто тисяч ліврів ренти, як у деяких наших скнар, того кодла пекельного, то ви були б представником господа бога на землі!
Лікар, що з ласки добродіїв дверників своєї округи мав невеличку клієнтуру, яка ледвещо задовольняла його потреби, підвів до неба очі й подякував пані Сібо з виразом, вартим Тартюфа.
— Так ви кажете, любий пане Пулен, що як нашого любого хворого добре доглядати, то він і вичуняє?
— Атож, якщо туга його не дуже дійняла.
— Бідненький! Хто ж би це йому туги завдав? Це славний же чоловік, якщо другий є такий на землі, так тільки приятель його, пан Шмуке!.. Я от довідаюсь, звідки воно пішло! І я вже дам прочуханки тим, хто кров моєму панові зіпсував…
— Слухайте, люба пані Сібо, — мовив лікар уже на ґанку, — у хворобі вашого пана найголовніша прикмета — це постійна дратівливість з приводу всяких дрібниць. Мабуть доглядати його доведеться вам, бо доглядачку йому нема за що взяти. Так от…
