в боки й закохано поглядаючи на хворого, але які іскри блищали в її очах! Хто б побачив, то її погляд ужахнув би, як погляд тигра.
— Та дуже кепсько! — відповів бідний Понс, — у мене немає жодного апетиту. Ах, світе, світе! — скрикнув він і стиснув руку Шмуке, який сидів у головах ліжка, тримаючи Понса за руку — хворий, мабуть розмовляв із ним про причини своєї недуги. — Краще було б мені, добрий Шмуке, слухатись твоїх порад — обідати вдома щодня та відмовитись від товариства, що кинулось на мене, як вовки, — а за що!..
— Ну не треба нарікати, любий пане, — мовила Сібо,-доктор мені сказав правду…
Шмуке сіпнув дверницю за сукню.
Е, смикайте ж тільки обережніше ж… Будьте спокійні, коло вас же друг ваш і жінка ж, яка, не хвалячись скажу, доглядатиме вас, як мати ж первістка. Я вигляділа Сібо після хвороби, коли пан Пулен на смерть його прирік І як мерця ж того покинув!.. Ну, а ви ж не такий, слава богу, хоч і дуже хворий, але покладіться на мене… Я ж вас сама вигляджу, своїми ж руками! Будьте спокійні, не хвилюйтеся так!
Вона натягла ковдру хворому на руки.
— Слухайте ж, синку, — вела вона, — я з паном Шмуке ночі сидітимемо у ваших же головах… Доглянемо вас краще, як князя… та й ви ж не такий бідний, щоб відмовляти собі, що потрібне у вашій хворобі… Я оце умовилася з Сібо, бо що ж він бідолаха без мене робитиме?.. Ну, так я ж його переконала, і ми вас так любимо обоє, що він погодився, щоб я ж була при вас уночі… А для такого чоловіка, як він, це не знати яка жертва, бо він любить мене, як і першого дня. Не знаю вже, як це він! А все дверницька, завжди, бачите, вкупі!.. Та не розкривайтесь так!.. — сказала вона, кидаючись у голови ліжка та осмикуючи ковдру Понсові на груди. — Якщо не будете любенький та не слухатиметесь, що каже пан Пулен — а він, знаєте, сущий образ божий на землі, то й я тоді вас покину… Треба слухатись мене…
— Атош, пань Зіпо, фін фас слухайтесь —
