відповів Шмуке, — по фін хоче шиті за-раті сфій трух Шмуке, я ручісь са це.
— А надто не дратуйтеся, бо ваша хвороба, — й так же вас непокоїть, — казала Сібо, — тому треба бути терплячішим. Бог на нас лихо насилає, любий .добродію, він за гріхи нас карає, а у вас же певно є грішки ж на совісті.
Недужий заперечно хитнув головою.
— Ох, де вже там, ви ж, може, замолоду не любили чи не залицялися ж? Або й плід від кохання ж свого десь маєте, що сидить же без хліба та притулку!.. Що вже страхіття з чоловіків! Любить же один день, а потім — хвіть, та й не думає ж навіть про годувальницю ж! Бідні жінки!..
— Тільки Шмуке та бідна моя мати й любили мене, — сумно сказав бідний Понс.
— Та що там! Ви ж не святий! Були ж ви молоді та ще й не погані ж, мабуть, у двадцять років… Я б сама ж вас, такого доброго, полюбила…
— Я завжди був бридкий, як жаба, — в розпачу сказав Понс.
— Це ви з скромносте кажете, бо дуже вже ви з
себе скромний.
— Та ні, люба пані Сібо, кажу вам ще раз — я завжди бридкий був, мене ніколі ніхто не любив…
— Кажіт! Це вас!.. — сказала дверниця. — Ви хочете, щоб я ж повірила, що ви, у літа ваші, дівич та й тільки! Кому іншому кажіть! Музикант же! У театрі служить! Та коли б це жінка мені казала, то я б їй не повірила.
— Пань Зіпо, не тратуйть його! — крикнув Шмуке, побачивши, що Понс вигинається на ліжку, як червак.
— Ви теж мовчіть! Обидва ж ви старі паливоди… Що ж там, що ви бридкі, і погана покришка свого горщика знайде, як там у приказці сказано! Полюбила ж мого Сібо найкраща устричниця в Парижі… а ви куди ж кращі за нього… Ви ж добрі… Ну, було ж
діло, а тепер бог карає вас, що ви дітей своїх покинули, як той Абраам!..
