собаки, які й так з інстинкту стерегли будинок, самі були під сторожею власного голоду й навіть за ради найкращої суки не покинули б свого посту коло призової щогли, від якої й на крок не відходили. Коли б з'явився незнайомий, собаки всі втрьох уявили б, що він зазіхає на їхню їжу, яку їм давано тільки вранці, коли вставав Абрамко. Ця пекельна комбінація мала незмірні вигоди. Собаки ніколи не гавкали, геній Маґуса обернув їх на дикунів, вони поробились похмурі, як могікани. І от що одного разу сталося. Три злодії, осмілені тією тишею, уявили собі, що касу в єврея дуже легко почистити. Котрийсь із них, кому впало першому йти в наступ, переліз через мур у саді й хотів злізти на землю; бульдог не заважав йому, хоч чудово його почув, та коли нога цього добродія прийшлась урівень із його пащею, пес ураз відкусив її й пожер. Злодієві стало снаги перелізти через мур назад та прошкандибати на втинкові ноги, аж поки не впав непритомний на руки товаришам, що й понесли його. Узято це з паризької хроніки, бо „Судова газета“ залюбки подала цей чарівний епізод із життя вночішнього Парижу, але всім він видався вигадкою.
Маґусові було тоді сімдесят п'ять років, але прожити він міг до сотні. Хоч багатий він був, але жив, як живуть Ремонанки. Трьох тисяч франків ставало йому на всі видатки разом із витратами й на дочку. Жив цей старий надзвичайно реґулярно. Вставав удосвіта, їв хліб із часником, і цього сніданку ставало йому аж до обіду. Обід, по-чернецьки убогий, відбувався завжди в родинному колі. Зранку до обіду маніяк гаяв час, гуляючи в помешканні, де сяяли його шедеври. Тут він усюди стирав пил — із меблів та з картин, — і всім невтомно захоплювався; потім ішов до дочки, втішався батьківським щастям і вирушав на місто, де пильнував авкціонів, одвідував виставки тощо. Коли траплявся йому якийсь шедевр на бажаних умовах, життя старого розворушувалось — йому треба було взятись на способи, упорати справу, виграти бійку при Маренго. Він брався на всякі хитрощі, щоб здобути задешево нову одалістку. У Маґуса була мапа Европи,
