що, зрештою, і хвороба його від небожів сталася. Ну так, любий мій пане, вона того добродія вигляділа, за дружину йому стала, і в них дитина така гарнюсінька, а пані Бордвен, різничиха з вулиці Шарльо, вона тій дамі родичка, так за куму була… Оце так щастя!.. Я замужем, але дітей у мене немає, і, можу сказати, це через Сібо, що він занадто мене любить, бо коли б я схотіла… Та годі. Щоб то нам було б із родиною, мені та моєму Сібо, коли ж у нас і су готового немає після ж тридцятьох років, як ми чесно жили, любий мій пане! Тільки те мене й тішить, що немає ж у мене й ліяра з чужого добра. Ніколи я нікому кривди не вчинила… Стривайте, от, припустімо — до речі буде сказати, бо через півтора місяці ви вже на ноги станете й по бульварах гулятимете — так от завели б ви мене в свою духівницю, то я б спокою не мала, аж поки не знайшла б ваших спадкоємців, щоб їм віддати… так боюсь я добра, що в поті чола не зароблене. Ви мені скажете: „Та, пані Сібо, не мучте себе отак, ви ж його заробили, ви ж доглядали цих добродіїв, як свої діти, ви ж їм тисячу франків на рік зберігали“… Бо на моєму місці, чи чуєте, пане, не одна куховарка вже десяток тисяч франків склала б. „Так це справедливо, коли цей достойний пан лишає вам невеличку ренту“, скажуть мені, припустімо. А я — ні, я некорислива. Не знаю, як це жінки роблять добро ради користи… Це вже й не добро, так пак, пане?.. Я до церкви не ходжу, бо часу не маю, але совість мені каже, де добро… Не хвилюйтеся так, серденько, не дряпайтесь! Боже мій, як ви жовкнете! Ви такий жовтий, що вже аж рудієте… От кумедія, щоб за три тижні на цитрину звестися!.. Чесність — це скарб бідних, бо треба ж щось і бідним мати! Передусім, припустімо, що ви б при смерті були, так я б перша вам сказала, що ви все своє майно повинні відписати панові Шмуке. Це ваш обов'язок, бо він вам за всіх родичів! Він же вас любить, як пес хазяїна.
— Ох, правда, — обізвався Понс, — за все моє життя тільки він і любив мене…
— Ох, пане, — мовила пані Сібо, — який же ви неґречний! А я ж вас не люблю, чи що?..
