— Я цього не сказав, добродійко Сібо…
— Добре діло! Так ви мене за покоївку маєте, за звичайну куховарку, немов я без серця! Ох, боже ж мій, переривайся отак одинадцять років за двох старих паничів, клопочись тільки про їхній добробут, адже я в десятьох крамницях понишпорю й лайки наслухаюсь, щоб вам гарного сиру Брі знайти, я аж у ринок збігаю, щоб вам свіжого масла роздобути, і зважайте ще, що за десять років я вам нічого не розбила й не надщербила… будь, значить, як мати до своїх дітей, а тоді кажуть „добродійко Сібо“, і ти бачиш, що й крихти почуття нема до тебе в серці старого пана, которого ти доглядала, мов короленка якогось, бо й римського короленка не доглядали так, як вас!.. Хоч об заклад піду, що не доглядали його так, як вас!.. Адже помер він саме в соку бувши… Слухайте, пане, несправедливі ви… Невдячний же ви! Це через те, що я тільки бідна дверниця. Ох, боже ж мій, так ви теж думаєте, що ми — собаки?..
— Та, добродійко Сібо…
— От ви ж учений, так розкажіть мені, чого це до нас, дверниць, отак ставляться, немов чуття в нас немає, глузують із нас, а тим часом же про рівність говорять!.. Так я, виходить, якоїсь іншої жінки не варта!.. Та я ж одною з найкращих жінок у Парижі була, мене прекрасною устричницею називали і до кохання мені признавались сім або вісім разів на день!.. А скільки, якби я ще схотіла! Стривайте, пане, знаєте того неоковирного залізняка, що коло ґанку? Та от, коли б я, припустімо, була вдова, так він узяв би мене, заплющивши очі, бо не раз пас їх на мені, і щодня мені каже: „Ох, та й гарні ж у вас руки, пані Сібо!.. Цю ніч наснилось мені, що вони хліб, а я масло, і що я лежав на них!“… Ось вам, пане, руки!
Вона закасала рукава й показала на предиво розкішну руку, білу та свіжу всупереч червоній та загрубілій кисті, пухку, круглу руку з ямочками, що, з'явившись із звичайного мериносового чохла, мов видобутий із піхов кинджал, засліпила, мабуть, Понса, який і дивитись на неї довго не зважився.
