— Вони стільки серць розкрили, як ніж мій — вустриць, — вела вона. — Та вони належать Сібо, і це моя помилка, що я занехаяла його бідолаху, а він, варт мені тільки моргнути, так і в прірву ладен плигнути ради вас, пане, хоч ви й називаєте ж мене „добродійка Сібо“, коли я неможливе для вас роблю…
— Та вислухайте, — сказав хворий, — не можу ж я вас матір'ю або дружиною називати…
— Ні, ніколи до віку я ні з ким не зв'яжуся…
— Та дайте ж мені сказати! — вів Понс. — Бачите, я говорив спочатку про Шмуке.
— Пан Шмуке, оце так душа! — сказала вона. — От він так любить мене, бо він бідний! Бо люди бездушні від багатства робляться, а ви ж багатий. Ну, так заведіть доглядачку, побачите, яке життя у вас буде, як вона мучитиме вас, мов та оса… Лікар скаже, що вам пити треба, а вона вам тільки їсти даватиме! Вона в домовину вас покладе, щоб ваше майно пограбувати! Не варті ви, щоб коло вас пані Сібо була!.. Ну, от прийде пан Пулен, так попросите в нього доглядачки!
— Та, чорт бери, вислухайте ж мене! — гнівно крикнув хворий. — Я не говорив про жінок, коли говорив про Шмуке!.. Я добре знаю, що щиро любите мене тільки ви та Шмуке!..
— Не можна вам так дратуватися, прошу вас! — скрикнула Сібо, кидаючись на Понса та силоміць укладаючи його.
— Як же мені вас не любити?.. — сказав бідний Понс.
— Так ви любите мене, правда?.. Ну, та вибачте мені, пане, — сказала вона, плачучи та витираючи сльози. — Атож, ви любите мене, як служницю, от що… як служницю, котрій кидають шістсот франків ренти, мов шмат хліба собаці в будку!..
— Ох, пані Сібо! — скрикнув Понс. — За кого ви мене маєте? Ви мене не знаєте!
— А, так ви мене ще більш полюбите! — вела вона, дивлячись ПонсовІ в вічі, — полюбите свою добру, гладку Сібо, як матір? А воно так, я ваша мати, обидва ви мої діти!.. Ох, коли б моє знаття, хто вам туги завдав, то я б під суд пішла, навіть у в'язницю
