а їм би очі видряпала!.. Їх би на горло скарати коло застави св. Якова, та й цього мало таким душогубам!.. Ви такий добрий, такий ніжний, бо серце у вас золоте, ви на світ народилися, щоб жінку якусь ущасливити… Та й ущасливили б… це видко, для цього ви створений… Я, коли побачила, як ви з паном Шмуке живете, то зразу сказала: „Ні, пан не такий мусить бути, він на доброго чоловіка створений“… Ну, та ви любите жінок!
— А так, — сказав Понс, — тільки ніколи їх не мав!..
— Справді? — визивно скрикнула Сібо, підходячи до Понса та за руку його беручи. — Ви не знаєте, що таке мати коханку, яка на все піде заради свого дружка? Чи можливо це! Я б на вашому місці не схотіла на той світ перебиратись, не зазнавши найбільшого щастя, що є на землі!.. Серденько моє! Коли б я була та, що колись, то, слово чести, покинула б задля вас Сібо! Та з отаким носом — а ніс у вас гордовитий, — як же воно було, янголятко моє бідне?.. Ви мені скажете: „Не всі жінки на чоловіках знаються!..“ — І це нещастя, що жінки заміж віддаються аби як, аж жаль бере. А я ж думала, що у вас коханок десятками — танцюристки, актриси, герцогині, бож ви хати зовсім не держались!.. Бачу, було, що ви з дому йдете, то й кажу Сібо: „Дивись, он пан Понс до красунь рушає!“ Слово чести, так і казала, бо певна була, що ви жінок полюбляєте! Небо вас створило для кохання… Стривайте, паночку, я це побачила тоді, коли ви вперше тут обідали. Ох, як же вам приємно було, що панові Шмуке ви цим радість учинили! А він так іще й другого дня плакав, кажучи мені: „Пань Зіпо, фін опітаф туть“. Та й сама я теж плакала, як дурка. І що вже засмутився він, коли ви знову по гостях почали вчащати та обідати десь! Бідолашний, де ж таки видано, щоб так побиватися! Ох, так воно й треба, щоб ви спадкоємцем його зробили! Та це ж за всю родину вам, отой достойний, любий чоловік!.. Не забувайте його! Інакше господь бог не прийме вас до свого раю, де він повинен пускати тільки тих, що були вдячні своїм друзям та відписували їм ренту.
