руки, підняла його, як пір'їнку, й понесла на ліжко. Поклавши мрущого, вона дала йому понюхати паленого пір'я, намочила йому скроні одекольоном і очутила його. А коли він розплющив очі й життя до нього вернулось, вона взялася кулаками в боки.
— Без пантофель, у самій сорочці! Є від чого померти! І чого ви мені не довіряєте?.. Коли так, то прощайте, пане. Десять років я вам служу, з свого добра до вашої господарки докладаю, все ховання своє віддала, щоб тільки бідний Шмуке не тужив та не плакав на сходах, як дитина… і от моя нагорода! Ви за мною стежите… Бог вас покарав… та й не дурно! А я надсаджуюсь, на руках вас несу, може на все життя своє покалічусь… Ох, господи, я й дверей не замкнула…
— З ким ви розмовляли?
— Оце так штука! — скрикнула Сібо. — Що я вам, невольниця? звіт перед вами складатиму? Знаєте, коли ви до мене так чіплятиметесь, то я все покину! Доглядачку беріть.
Наляканий цією загрозою, Понс дав на розум Сібо, чого вона може добитись цим Дамокловим мечем.
— Це через недугу мою, — сказав він жалісно.
— От і добре, — грубо відказала Сібо.
Вона покинула Понса в ніяковості — його брали жалі, він захоплювався кричущою відданістю своє доглядачки, сам себе картав і не почував страшного лиха, яким ускладнив свою хворобу, впавши додолу в їдальні.
Сібо побачила на сходах Шмуке.
— А йдіть но, пане… Недобрі новини в нас! Пан Понс божевільний робиться! Подумайте, він устав голий, пішов за мною… і впав отам, як стояв… Спитайте його — чому, так він не знає… Погано йому. Я ж нічогісінько не зробила, щоб його до такого ґвалту призвести, хіба що розворушила його розмовою про його перше кохання… Хіба чоловіків знаєш? Всі вони старі розпусники… Даремно я йому свої руки показувала, в нього ж очі заблищали, як самоцвіт…
Шмуке слухав Сібо так, ніби вона по-єврейськи говорила.
